Настала і моя черга написати про нашу подорож в Чорногорію в 2010 році. Це добре, що пишу зараз - багато малозначущих деталей стерлося, а яскраві так і залишилися в пам’яті, власне ними хочу поділитися. Отже...
Всі наші подорожі починалися спонтанно.
- Їдемо десь?
- Їдемо!
- Куди?
- А може туди?
- То їдемо!
Приблизно в такому стилі починалися всі наші поїздки. Ця ж була особлива. Тим, що від початку діалогу до самої поїздки пройшло кілька місяців. Визначилися ми швидко - до цього там вже побував кілька разів мій колєга з сімейством. Від нього отримали рекомендації щодо вілли на винайм. Рекомендував він нам віллу "Леонардо" в Зелєніці, зовсім близько від перевалу з хорватським кордоном.
Переглянути більшу мапу
Розхвалював він місце недаремно - там дійсно не було засилля русскоговорящіх туристів, оскільки Зелєніка і Херцог Нови досить віддалені від місць паломництва тої безцеремонної братії, а місця там дійсно гарні та історичні. Вілла є власністю нашого львів’янина Леонарда, ціни там пристойні, завжди можна домовитися. Одна фігня - повного пансіону він не пропонував, а моя дружина руба сказала - ніфіга, я хочу фул сервіс з їжою, я готувати не буду, я заслужила, щоб не готувати етс. Трохи пошукавши, в тому ж сільці ми знайшли за подібну ціну іншу віллу, Vila Živanović, де пропонувалася харчуваня. Блін, якби ми знали, в що ми пакуємося... Ну але таке, на разі ніщо не предвіщало біди, подзвонили і забронювали кімнати, дві двійки, оскільки нам на хвіст сіли наші добрі знайомі Гриць з Адріаною, і залишилося нам тільки чекати виїзду. За той час купилася парасоля, крісло для напівлежання, купальний костюм, маска для ниряння і всяке таке різне.
Нарешті довгожданний день настав. Виїжджали ми з Нового Роздолу (кохана теща в дорогу ладила) в 8 ранку, за три години були на кордоні з Угорщиною. Гриць з Адріаною їхали з Польщі, з Кракова, точкою зустрічі мала бути перша заправка після угорсько-хорватського кордону. Перша помилка! Кордон ми пройшли за нецілу годину, далі локальними дорогами на автобан - і вйо 130 км/год через всю Угорщину, купивши перед тим на заправці віньєту-оплату закористування автобаном. Цьоця GPS українською мовою нас впевнено вивела з Будапешту, куди ми ненароком заїхали, замість того щоб об’їхати по об’їзній, ну а далі дорога вздовж Балатона аж до кордону. Правда, який то кордон, дві буди на автостраді, от ми пройшли його і з’їхали на першій заправці, це було десь біля 5-6 вечора. Промарудилися ми там до 10 вечора! За той час можна було ще 500 км зробити. Яка то була нуда! Магнітофон в машині грав, посиділи, пограли в бадмінтон, поїли, разів 10 пили каву, позагаряли....
Прийшла смс, що нарешті доїжджають! В мене тим часом остаточно сів акумулятор. Приїхали Адріана з Грицем. Вони, виявляється, не особливо спішили, бо їм по карті шлях був суттєво коротшим. Хто ж знав, що по Словаччині більше 50 не поїдеш, бо зловлять - штраф буде добрячий, а їхати якраз постійно треба було тими сільцями, ще й по горах. Коли спохватилися, то вже час був втрачений, ітого ми майже 5 годин страдали самі знаєте чим. Ще було світло, прикуривши від Грицевої Фелічії мій акумулятор, ми поїхали далі. Доїхали біля 12 ночі до якоїсь стоянки на з’їзді з автостради, і влаштувалися в машинах спати:
Ранок, миття писка, кава, булка в зуби і їдемо далі - сонце швидко встає і пече немилосердно, та і здалося б вже допхатися на місце.
Гриць типу вже колись тут бував і на правах місцевого аборигена їхав спереду. Було кілька хорватсько-сербських кордонів. Що запам’яталося - чуваки в шкірянках в мерседесах з албанськими номерами в 39 градусну жару :-) В Зелєніку приїхали біля 12 дня. Стали збоку біля дороги, було якесь місце, і дальше куди - не знаємо. Вирішили відрядити дівок пробити де є наша destination point. Якраз над’їхав якийсь чувак на ровері і почав до нас по українськи, типу чи не шукаємо де би прихилитися. Слово за слово, виявилося що це і є той Леонард, про якого я писав вище. Виявилося пізніше, що та вілла, замовлена нами, буквально кілька хвилин пішаком до його. Трохи поговоривши, поїхали до нашої халупи. Чесно - був вражений. Ну дійсно, до кімнат і внутрішньої начинки не можна було придратися. Все тягнуло на добрий кільказірковий готель. Перші пріколи почали проявлятися майже зразу. Англійською ніхто не говорив, па рускі теж не пішло, ми забили і говорили українською - проблем особливих не було. Наступний прикіл - хавка. Не можу без поганого слова згадати ту хавку. Моя дружина по своїй наївності надіялася на адріатичні страви або щось в тому роді. Ха! Стільки видів макаронів типу Мівіни я ще не пробував. Мінявся лиш вид макарону і юшка. Видно було, що робилося все з пакетиків. Бульба була з порошку. Трохи часом перепадала несмачна смажена риба і кілька разів м’ясо. В загальному, кухня була жахлива. В тій віллі, крім нас, жили ще якісь не то серби, не то чорногорці, і, як видно було, кухня нарікань ніяких не викликала. Через два дні такого харчування Іра визнала, що краще б вона щось сама приготувала, супермаркет знаходився недалеко, з нормальними цінами, а зранку можна було в рибаків купити свіжу рибу чи восьминогів. Ну але що робити було, заплачено ж. Доводилося то все їсти.
Поза тим все було більш-менш добре. Їздили ми околицями, ну може не стільки багато як хотілося, але проїхалися узбережжям до Будви. Це була жесть! Я ще стільки золота на чоловічих і жіночих шиях не бачив!
Вигляд з фортеці в Будві:
Були в усіх містечках вздовж узбережжя, запам’ятався Котор з його оборонними стінами, до яких треба було дертися і дертися:
Котор ще запам’ятався нехлюйським ставленням до відвідувачів ресторанів. В одному ресторані офіціантка нас просто проігнорувала, в іншому довелося чекати довго замовленого, причому їжа була зроблена на хап-тяп. Але, принаймні, Ірі то відбило бажання лазити по ресторанах, чому я незмірно втішився ;-)
Через шість днів після нашого приїзду мав прилетіти літаком мій колєга Віталік до вілли Леонарда. Його приїзду я чекав з нетерпінням. Врешті я мав з ким лазити на рибу вечорами - Гриць риби не ловив. Звичайно, з ловлі мало що вийшло, але пива було випито чимало.
Герцег Нови ми залишили на закуску - побродити по ньому ми вирішили вже коли наш відпочинок перевалив за половину. Дуже гарне містечко, чистеньке і старовинне. Нижче вхід в Старе Місто:
Я спочатку прочитав Мєсна задниця :-) :
Якийсь покинутий якір, біля якого можна було сфотатися:
В місті є кілька фортів - наріжних фортець. Ми побували тільки в одній з них, оскільки друга чомусь була закрита. Це нижня:
А це, відповідно, верхня:
Останні 4 дні нашого перебування в Чорногорії запам’яталися нам надовго. Спочатку злягла Іра. Температура, рвотні позови, сидіння в туалеті... Потім зліг я. Наступним був Гриць, а за ним Адріана. Такої срачки, перепрошую, я ще в житті не мав. Так ми познайомилися з якоюсь шлунковою інфекцією, чорт зна де ми її набралися. Не допомагали ні таблетки, ні наш алкоголь, ні якась горіхова настоянка, яку нам давав господар вілли. Через три дні почала оклигувати Іра, потім потрохи ми. Настав час їхати. Чесно, мені вже так стало всього, тої недолугої хавки, хвороби, що я був щасливий нарешті поїхати. Виїжджати вирішили в 5 ранку. Господарі сказали що зроблять нам канапе і заберуть ключі.
5 ранку. Пакуємося. Господарі не виходять, незважаючи на наш стукіт. Відповідно нема канапок. Чорт з ним, їдемо - нема чого чекати, їдемо щоб проїхати частину дороги узбережжям. По перше, сонце ще не встане, по друге, якщо припече мене по великому в дорозі, щоб можна було десь зупинитися. Мали ще заїжджати в Дубровнік, але ми це залишили на наступний раз - я був заслабий, щоб ще десь лазити, Іра теж не рвалася. Так що ми прямим ходом поїхали додому. Адріана з Грицем ще вирішили заїхати в Дубровник, так що ми попрощалися і роз’їхалися. Кордон був простий, вже пів першої ночі на наш час я розпаковувався біля тещі будинку.
Наостанок ще одна фота:
Наше море,
наше небо,
Біжіть, рускі,
бо вас "...".
Всі наші подорожі починалися спонтанно.
- Їдемо десь?
- Їдемо!
- Куди?
- А може туди?
- То їдемо!
Приблизно в такому стилі починалися всі наші поїздки. Ця ж була особлива. Тим, що від початку діалогу до самої поїздки пройшло кілька місяців. Визначилися ми швидко - до цього там вже побував кілька разів мій колєга з сімейством. Від нього отримали рекомендації щодо вілли на винайм. Рекомендував він нам віллу "Леонардо" в Зелєніці, зовсім близько від перевалу з хорватським кордоном.
Переглянути більшу мапу
Розхвалював він місце недаремно - там дійсно не було засилля русскоговорящіх туристів, оскільки Зелєніка і Херцог Нови досить віддалені від місць паломництва тої безцеремонної братії, а місця там дійсно гарні та історичні. Вілла є власністю нашого львів’янина Леонарда, ціни там пристойні, завжди можна домовитися. Одна фігня - повного пансіону він не пропонував, а моя дружина руба сказала - ніфіга, я хочу фул сервіс з їжою, я готувати не буду, я заслужила, щоб не готувати етс. Трохи пошукавши, в тому ж сільці ми знайшли за подібну ціну іншу віллу, Vila Živanović, де пропонувалася харчуваня. Блін, якби ми знали, в що ми пакуємося... Ну але таке, на разі ніщо не предвіщало біди, подзвонили і забронювали кімнати, дві двійки, оскільки нам на хвіст сіли наші добрі знайомі Гриць з Адріаною, і залишилося нам тільки чекати виїзду. За той час купилася парасоля, крісло для напівлежання, купальний костюм, маска для ниряння і всяке таке різне.
Нарешті довгожданний день настав. Виїжджали ми з Нового Роздолу (кохана теща в дорогу ладила) в 8 ранку, за три години були на кордоні з Угорщиною. Гриць з Адріаною їхали з Польщі, з Кракова, точкою зустрічі мала бути перша заправка після угорсько-хорватського кордону. Перша помилка! Кордон ми пройшли за нецілу годину, далі локальними дорогами на автобан - і вйо 130 км/год через всю Угорщину, купивши перед тим на заправці віньєту-оплату закористування автобаном. Цьоця GPS українською мовою нас впевнено вивела з Будапешту, куди ми ненароком заїхали, замість того щоб об’їхати по об’їзній, ну а далі дорога вздовж Балатона аж до кордону. Правда, який то кордон, дві буди на автостраді, от ми пройшли його і з’їхали на першій заправці, це було десь біля 5-6 вечора. Промарудилися ми там до 10 вечора! За той час можна було ще 500 км зробити. Яка то була нуда! Магнітофон в машині грав, посиділи, пограли в бадмінтон, поїли, разів 10 пили каву, позагаряли....
Поза тим все було більш-менш добре. Їздили ми околицями, ну може не стільки багато як хотілося, але проїхалися узбережжям до Будви. Це була жесть! Я ще стільки золота на чоловічих і жіночих шиях не бачив!
Були в усіх містечках вздовж узбережжя, запам’ятався Котор з його оборонними стінами, до яких треба було дертися і дертися:
Через шість днів після нашого приїзду мав прилетіти літаком мій колєга Віталік до вілли Леонарда. Його приїзду я чекав з нетерпінням. Врешті я мав з ким лазити на рибу вечорами - Гриць риби не ловив. Звичайно, з ловлі мало що вийшло, але пива було випито чимало.
Герцег Нови ми залишили на закуску - побродити по ньому ми вирішили вже коли наш відпочинок перевалив за половину. Дуже гарне містечко, чистеньке і старовинне. Нижче вхід в Старе Місто:
5 ранку. Пакуємося. Господарі не виходять, незважаючи на наш стукіт. Відповідно нема канапок. Чорт з ним, їдемо - нема чого чекати, їдемо щоб проїхати частину дороги узбережжям. По перше, сонце ще не встане, по друге, якщо припече мене по великому в дорозі, щоб можна було десь зупинитися. Мали ще заїжджати в Дубровнік, але ми це залишили на наступний раз - я був заслабий, щоб ще десь лазити, Іра теж не рвалася. Так що ми прямим ходом поїхали додому. Адріана з Грицем ще вирішили заїхати в Дубровник, так що ми попрощалися і роз’їхалися. Кордон був простий, вже пів першої ночі на наш час я розпаковувався біля тещі будинку.
Наостанок ще одна фота:
наше небо,
Біжіть, рускі,
бо вас "...".
2 коментарі:
Балатон -- від слова БЛАТО (болото).
Стосовно хавки згадався анекдот про кумів. "Мило не мило, а купив то мушу їсти"
А взагалі цікавий досвід.
Дописати коментар