субота, 18 липня 2015 р.

Лісабон, Португалія, травень 2015

Лісабон зустрів 32-ох градусною жарою. Після 13 градусів в Мюнхені контраст був відчутний вже на виході з літака, гаряча хвиля теплого повітря гладила моє лице, спраглого сонця після тижня дощів. В тіні було трохи менше, але не набагато:
Аеропорт я не фотографував, звичайний аеропорт. Цікаво було бачити Міністерство Юстиції, величезний сірий бетонний будинок
відразу біля якого містилася зона, зроблена в якомусь замку. Коли я проходив коло неї, біля маленьких воріт вишикувалася черга жіночок на візит з в’язнями.
По дорозі теж зустрілася мусульманська мечеть, що й не дивно, враховуючи мусульманських емігрантів і близькість Марокко:
Велосипедних доріжок трохи є, але в жару не було багато охочих їздити по них.
Площа імені Marquês de Pombal, дуже видатного чувака в історії Португалії, який вніс багато змін в політичне життя Португалії, проводячи реформи, аналогічні реформах тодішньої Британії, а також роблячи багато для утвердження позиції Португалії в світі. Одним з його найвідоміших досягнень є утвердження португальської мови в світі. Завдяки йому португальська стала єдиною офіційною мовою в Бразилії, тодішньої колонії Португалії. На фоті видно величний пам’ятник цій видатній людині.
Aqueduto das Águas Livres, акведук в Лісабоні просто зачарував мене. Я думав, що це залишки римського акведуку, однак цей почали будувати в 1731 році, оскільки відсутність достатньої кількості питної води дістала короля João V, і він розпорядився найняти італійських архітекторів для будови. Завершили будову аж в 1744 році, а відкрили тільки в 1748. Висота його 65 метрів, і виглядає він дійсно бомбезно, особливо ввечері.
99.99% тротуарів у Лісабоні зроблені з маленької бруківки різних кольорів. Переважає білий колір, на деяких головних алейках викладена мозаїка. Я дивуюся, скільки праці треба було вкласти в викладання малесенькою бруківочкою кілометри тротуарів!
Гарний монумент не знаю кому. Монументів багато, і всі вони добре задбані.

Цікавинка Лісабону - підйомник. Лісабона побудований на пагорбах, лазити по них в жару не так просто. Цей підйомник піднімає на висоту будинків, де далі йде галерея до вищих ярусів міста. Ми не піднімалися, бо постійно була черга з лінтюхів-туристів. За підйом платиш раз, а потім треба платити ще раз за прохід галереєю. Про цей прикіл мені розказали знайомі, які на тому попалилися.
Вулички міста.
Ministério das Finanças, Міністерство фінансів. Гарна будівля на березі ріки Tajo (Tagus, Тахо, Тагус)
Аналог пам’ятника "коню" перед міністерством фінансів.
Сходи вниз до річки Тахо. Вода в ній вже солона, перемішана з водою Атлантичного океану.
Вечір одного дня був виділений для відвідування двох точок: селища Сінтра та Cabo da Roca. Сінтра мені сподобалася. Маленьке містечко з кількома палацами, оточене горами з вузькими стежками-дорогами і маленьким старим містом. Однак до селища прокладено залізницю, і з Лісабону до Сінтри дуже легко і дешево трафити, чим і користуються туристи. В основному лазять по старій частині Сінтри, не оминаючи Національного палацу Сінтри:
На горі міститься фортеця:
Палац варто відвідати, щоб подивитися дійсно гарні розписи стелі в різних кімнатах:




Кухня в палаці. Досить здорове приміщення з величезним димарем, який стирчить над палацом.
Власне димар:

Вигляд на Сінтру з палацу:
Вузенькі вулички старого міста:

Дуже гарні теракотові мозаїки на стінах будинків:


Дахи Сінтри і комини над палацом:


Більше походити не вдалося, наступна точка - мис Рока, або Cabo da Roca, найбільш крайня точка Європи, висунута в Атлантичний океан. Вітер був просто шалений, збивав з ніг.

Мис представляє собою глибоке урвисько, де внизу розбиваються внизу хвилі Атлантики. На мисі поставлений кам’яний хрест, до якого ходять паломничати туристи і робити фоти:
Десь там Америка :-)
До хреста було тяжко пробитися, особливо коли прибував черговий автобус з туристами.
Кілька гарних краєвидів:


Метро в Лісабоні досить популярне, і дуже зручне. Хоч мало чим відрізняється від київського. Ті ж каси, де можна купити квиток, ті ж автомати, щоб не стояти в черзі до каси. Португальська система оплати проїзду в Лісабоні мені сподобалася. По приїзді до міста в автоматі треба купити багаторазову проїзний квиток-карту, на яку час від часу можна докидати гроші в залежності як часто ти їздиш, або забити в карту проїзний на місяць, або об’єднаний квиток на метро-автобус або інші комбінації. Переглянути баланс можна в будь-якому автоматі.
Саме метро дуже чистеньке. На табло інфа про станцію і температуру назовні.
Один день вдалося викроїти на похід в замок Святого Георгія в Лісабоні. Досить така примітна місцина в Лісабоні, його видно звідусіль, і гріх було його не відвідати.
Вхід в замок:
Біля замку на вуличках купа вуличних музикантів:
Символ Португалії, півень, є невід’ємною складовою багатьох фресок і плакатів. Історій-казочок про півня купа, я навіть не знаю, чи хоч одна з них правдива. Факт, що півнів в Португалії купа на кожному кроці.
Будиночки з квітами

Вид з фортеці на Лісабон:


Старі пушки ще охороняють місто і палац від ворогів:

Вежі замку:
На подвір’ї розкидані фігури сучасних митців:
Ще мури:
На території проводяться розкопки, з метою визначити що ж було до того, як побудували палац.

Вигляд через бійницю:
І довжелезні сходи вниз до міста:
По замку розгулюють кілька павичів:
В планах ще було поїхати подивитися на могилу Васко да Гами в монастирі Жеронімуш і на околиці. З тою могилою-саркофагом пов’язана якась мутна історія. Після смерті в Індії останки Васко да Гами привезли в Португалію і похоронили в Відігейрі, де потім побудували костел. Наприкінці XIX століття в Португалії почалася кампанія по знищенню монастирів і костел зруйнували. Десь в 1880 його останки перенесли до монастиря Жеронимуша. А в 1898 році знайшли запис, що його останки лежать в іншому місці, і тоді в саркофаг вже поклали правильні.
З Лісабону добиралися електричкою.
Монастир шикарний, біля нього дуже гарний фонтан:
Сама будівля монастиря. На жаль, всередину не вдалося потрапити, вже було закрито для відвідувачів.
Вигляд з мосту над автострадою. Посередині проходить колія електрички.
Оскільки монастир був закритий, то прогулялися по узбережжю до наступної пам’ятки-візитки Португалії - вежі Belém
Вежа ця збудована на честь відкриття Васко да Гамою шляху в Індію і є візиткою міста, та і Португалії.

На жаль, вежа вже теж була закрита, випускали тільки останніх відвідувачів, тож довелося тільки насолоджуватися її виглядом.

Репліка вежі:
Недалеко є Пам’ятник Першовідкривачам, монументальний пам’ятник, побудований в 1940 році.
І нарешті остання атракція в Португалії, до якої дуже хотів потрапити мій іспанський колега -  площа, де "революсьйон тук плейс" (збережена його вимова:-)) Мова йшла про Революцію Гвоздик, яка відбулася 25 квітня 1974 року в Лісабоні. Цікаво, що революція була здійснена військовими. І взагалі, я помітив, що в Португалії дуже розвинутий культ військових. Є дуже престижним вчитися у військових академіях, військові прекрасно вишколені, говорять англійською. Пощастило поговорити з ректором військової академії в Андорі, який без проблем перейшов на англійську. Пояснював, що військових спеціально зобов’язують бути доступними для населення. І населення дійсно не відчуває дистанції, сприймає військових як необхідний атрибут їхнього добробуту, і ставиться з повагою після власне цієї революції. Іспанці, в свою чергу, приглядалися з цікавістю до цих подій, що цілком зрозуміло, оскільки диктатура Франко в Іспанії вже тривала аж задовго. Однак Франко помер в через рік в 1975, і після цього Іспанія вже твердо стала на шлях демократії.
Це відділок жандармерії (Comando Geral) власне на цій площі Largo do Carmo
І пам’ятна таблиця на площі, яку мій колега-іспанець вважав за честь знайти і сфотографуватися:
Така от вийшла поїздочка. Шкода, що не було багато часу поїздити і дізнатися ще. Країна однозначно вартує відвідання, незважаючи на страшну спеку.